Важка праця шахтарів, погані умови для роботи, небезпечні штольні – це реальність, яку вже не перше століття використовують митці у своїх роботах. Донецькі шахти були основою і для радянських фільмів, і для іноземних документальних стрічок. Проте, одні намагалися їх «лакувати» на догоду владі, а інші – оголювати проблеми. Знайшлося місце вуглекопам не тільки в кіно, але й у картинах відомих художників, а скульптури чоловіків у касках із ліхтариком можна побачити не лише на Донбасі, а майже на всіх материках. Радіо Донбас.Реалії знайшло найцікавіші «сліди шахтарів» у мистецтві радянському, світовому та українському.
- Кіно: радянська класика та іноземна документалістика
«Велике життя» (1940). Народження «Курганов темных»
Радянський художній фільм режисера Леоніда Лукова – лідер прокату 1940 року. Його подивилося тоді 18,6 мільйона глядачів.
У невеличкому шахтарському селищі на Донбасі намагаються переобладнати шахту. Парторг підтримує ініціативу молодого інженера Пєтухова та досвідченого Козодоєва, які розробили новий метод видобутку вугілля. Проте, декому не подобаються такі зміни. Наприклад, голові шахткому Усиніну, який готовий зупинити все новаторство будь-якими методами, навіть зробити обвал породи у лаві чи зруйнувати з’єднання повітропроводу.
У «Великому житті» показують конфлікт між партійним керівництвом та профспілковим: мовляв, саме останні заважають будувати «світле майбутнє».
Спеціально для цього фільму поет Борис Ласкін та композитор Микита Богословський написали культову для Донбасу пісню «Сплять кургани темні».
«Донецькі шахтарі» (1950). Лаковане кіно
Через 10 років Леонід Луков знімає ще один фільм про шахту на Донбасі та впровадження нової техніки. Але цього разу змінам усі радіють. Ідея фільму – показати, як відновлюється Донбас після війни. Проте, «Донецькі шахтарі» зняті так, що на перший план виходить протиставлення нового гірничопрохідного комбайну застарілій лопаті.
Луков зазначав, що цей фільм соцреалістичний, але навіть у міністерстві кінематографії та художній раді відзначили, що «Донецькі шахтарі» неправдоподібні: шахти «лаковані», немов намальовані, а квартири звичайних людей були більшими, ніж у реальності – в чиновників.
Планували картину показати за кордоном, щоби продемонструвати перевагу радянських шахт над закордонними. Цей фільм увійшов в історію кінематографу СРСР як один із прикладів «залакованого» й безконфліктного кіно.
«Інший Челсі» (2010). Становлення «регіоналів» і Ахметова
Сашко – донецький шахтар, а Микола Левченко – секретар Донецької міськради. Вони різні за соціальним статусом, але них та мільйони інших жителів Донецька об’єднує футбол та любов до клубу «Шахтар».
«Інший Челсі» – дебютний повнометражний фільм німецького режисера Якоба Пройса. Ця стрічка наповнена важливими деталями – у яких будинках мешкають, що одягають, що їдять та п’ють звичайні жителі Донецька, як гірники збіднілого підприємства мріють, щоб їхню шахту викупив той самий, хто будує «Донбас-Арену».
Якоб Пройc грає на контрасті – будівництво найкращого стадіону регіону, яким пишаються всі – від керівництва області до звичайного школяра – і будні, в яких щодня живуть донеччани.
«Шахта №8» (2010). Підліток на копанці
У Сніжному Донецької області закрили шахту, і тепер тут ведеться нелегальний видобуток вугілля. Серед робочих – і п’ятнадцятирічний підліток Юра Сіканов, який повинен годувати себе та двох молодших сестер. Їхній батько помер, а мати-алкоголічка покинула дітей.
У документальному фільмі естонська режисерка Маріанна Каат показала експлуатацію дитячої праці. Уже після виходу «Шахти №8» матір дітей позбавили батьківських прав. А молодшу сестру Юри, Юлю, забрали до дитячого будинку. Щоб не потрапити до інтернату, головний герой спочатку переховувався від міліції. Однак пізніше його таки ловлять і жорстоко б’ють.
Фільм про донецького підлітка, який героїчно подужує усі проблеми, шокував світ. Його показали на фестивалях у 30 країнах. А ось в Україні цей фільм у 2012 році заборонили.
- Картини: від захисника шахтарів Ван Гога до сучасного Мініна
Ван Гог: «Вугільниці з мішками» та «Шахтарі в сніжну зиму»
Нідерландський художник у грудні 1878 року вирушив на півроку місіонером до Боринажу – бідний шахтарський район на півдні Бельгії. Там проживало понад 30 тисяч шахтарів. Нарівні з чоловіками працювали й жінки, і діти. На той момент у районі була епідемія тифу, а ще гинули сотні людей через постійні вибухи в шахтах. Ван Гон спускався до шахти, де кілька годин блукав між штольнями. Крім того, художник звертався до дирекції шахт із вимогою змінити умови праці людям, проте «господарі» пообіцяли його віддати в божевільню.
Картини Ван Гога в похмурих тонах показують умови роботи й життя району Боринаж, це було зовсім нетиповим для цього митця. Адже його роботи більш пізнього періоду яскраві та кольорові.
Микола Касаткін: «Шахтарка» та «Вуглекопи. Зміна»
Один із зачинателів соціалістичного реалізму. У 1892 році Микола Касаткін уперше відвідав Донецький басейн і потім щороку приїжджав туди, щоби поповнювати запас своїх вражень. Невиразні шахти, убогі землянки, важка праця та безпросвітне життя шахтарів знайшло місце в його серії робіт на шахтарську тематику. «Насилу себе стримую, щоби не виїхати, – писав він рідним. – Тут потрібні мотузки, а не нерви, а в мене гнилі нитки».
Роман Мінін: «План втечі з Донецької області», «Шахтарський фольклор»
Уперше Роман Мінін побачив шахти ще в дитинстві. Туди його водив батько та показував, що і як працює. Родина – справжня шахтарська династія, тому і від Романа очікували вибору цього шляху. Мінін обрав мистецтво, але й тут знайшлося місця для шахтарів. Першу роботу на цю тематику створив у 2004 році під час Помаранчевої революції. Це була картина, де сиділи шахтарі й роздивлялися агітаційні листівки, розмірковуючи, а за кого ж голосувати. А поруч напис: «В забій чи в запій?». Виставку Мініна «Наш шахтар» у 2008 році заборонили.
У своїх картинах Мінін демонструє, що для жителів Донбасу їхній регіон – це не лише індустрія, а спосіб життя. У якомусь сенсі це закрита соціальна система, з якої немає виходу. Проте Мінін створив власну схему в роботі «План утечі з Донецької області».
- Скульптура: від Австралії до Канади
Cлава шахтарській праці (Донецьк)
Скульптура шахтаря на повний зріст, яку створили Костянтин Ракитянський та Павло Вігдергауз – візитна картка Донецька. Вона виготовлена з чавуна, а її вага – 22 тонни. Шахтар у правій витянутій руці тримає шматок кам’яного вугілля, що виконаний з алюмінію та важить 90 кілограмів. Спочатку пам’ятник знаходився трохи осторонь від сучасного місця. На постаменті, який був заввишки два метри, написали «Тепло і світло приносимо людям». Із часом «Славу шахтарської праці» перенесли, а із шахтаря «зняли» накидку, яка була на шиї.
«Каска гірника» (Оруро, Болівія)
Оруро – болівійське місто, яке завдячує своїм існуванням корисним копалинам – міді, сріблу та олову. Саме завдяки видобуткам цих копалин уже кілька разів Оруро перемагало економічний занепад. Тому в цьому місті поважають шахтарську працю, а свою пошану висловлюють історичними нагадуваннями. Одну зі своїх шахт мешканці перетворили в музей. Крім того, у місті є ще два пам’ятники на шахтарську тематику – гірникам та каска гірника, сучасний витвір мистецтва.
Металева каска величезних розмірів, змонтована на міцних колонах, здалеку виглядає як інопланетний корабель із єдиним пасажиром – Святою Дівою Сокавона, покровителькою шахтарів. По периметру розташовані фігури із шахтарського фольклору, які символізують небезпеки, що підстерігають гірників під землею.
«Пам’ятник шахтарям» (Конісбро, Англія)
Статуя присвячена всім, хто загинув на шахті Денабі та Кадебі в 1869 році. Чотири блоки вапняку немов кордони пам’ятника. На одному з блоків стоїть жінка, яка чекає на повернення свого чоловіка. Між іншими блоками з насипу породи, вугілля і зламаним кріпленням простягає руку шахтар.
Джерело: Радіо Свобода
