Південна Корея – услід за Японією – зіткнулася із проблемою зростання смертності серед співробітників через надмірно інтенсивну понаднормову роботу, яка стала нормою і навіть вимогою у південнокорейському суспільстві.
З літа нинішнього року влада країни ввела нові норми трудового законодавства, покликані змінити непосильну культуру праці в країні, де офіційна тривалість робочого тижня донедавна могла досягати 68 годин, без урахування фактичних переробок.
Однак для сімей, які втратили своїх близьких через загальний трудоголізм, змінити щось вже надто пізно. Про те, як фатальний тренд став нормою в Південній Кореї і що намагається зробити держава, аби його викорінити, розповідає у своєму репортажі CNN. “НВ” пропонує повний переклад цього матеріалу.
Пак Хьон Сок – вдова, чоловік якої помер через “каросі” [корейське слово на позначення смерті через понаднормову роботу] – довго шукає хоча б одну спільну фотографію з чоловіком.
“Мені здавалося, ми робили спільні фото, – каже вона сама собі, гортаючи світлини в телефоні. – Хіба в цій поїздці не було?”
Пак Хьон Сок (на фото праворуч) та її чоловік Чхе Су Хон (на знімку ліворуч), який помер на роботі / Фото CNN
Нарешті, коли дочка допомагає їй освіжити пам’ять, Пак Хьон Сок знаходить одну світлину: на ній її чоловік сфотографований у своєму робочому одязі – білій уніформі.
Чхе Су Хон працював постачальником продуктів харчування, особливо для популярної корейської страви “чанчорім” – яловичини в соєвому соусі. Його головний обов’язок полягав у тому, щоб продукція відповідала стандартам і поставлялася вчасно.
Протягом тижня він об’їжджав фабрики компанії та контролював виробництво. Щосуботи вирушав у головний офіс, щоб зайнятися паперовою роботою. Навіть після того, як чоловік повертався додому з роботи, її все ще не було завершено. Хоча це не входило у його прямі обов’язки, Чхе Су Хон часто проводив вечори, приймаючи дзвінки від заводських працівників – переважно іноземних робітників-мігрантів, яким була потрібна допомога в адаптації до життя в Південній Кореї.
“Коли він вперше прийшов у компанію в 2015 році, у ній працювало приблизно 30 співробітників. До того часу, коли він помер, компанія виросла до 80 осіб, проте його обов’язки продовжували розширюватися”, – говорить CNN його вдова Пак Хьон Сок.
Оскільки компанія взяла на себе більший обсяг роботи, від Чхе Су Хона також очікували, що він буде працювати все більше і більше. Дійшло до того, що коли він бував удома, то був стомлений настільки, що спав більшу частину часу.
Чхе Су Хон помер близько 7-ї вечора в суботу в серпні 2017 року. Уранці, збираючись в офіс – як завжди, він працював в уїк-енд – чоловік поскаржився на втому, але його дружина не надала цьому великого значення: він був утомленим завжди.
“Я мала б побачити ознаки того, що йому стає гірше, – каже жінка. – У той день він не повернувся додому”.
Колеги Чхе Су Хона виявили його бездиханне тіло на підлозі в офісі. Точна причина смерті так і не була встановлена.
Він увійшов до числа сотень людей, які померли в 2017 році через перевтому. Серед країн Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) південнокорейці посідають друге місце за кількістю робочих годин, і працюють майже на 50% більше, ніж відомі своєю працьовитістю жителі Німеччини.
У липні [2018 року] уряд ухвалив рішення скоротити максимальне число робочих годин з приголомшливих 68 на тиждень до 40, із можливістю додаткових 12 годин оплачуваної понаднормової роботи. Президент Південної Кореї Мун Чже Ін бачить у цьому “істотну можливість втекти від суспільства перевтоми у напрямку до суспільства, яке проводить час зі своїми сім’ями”.
“Найважливіше те, що це стане фундаментальним рішенням для захисту життів і безпеки людей шляхом скорочення числа смертей від перевтоми, інцидентів на виробництві та ДТП, спровокованих недосипанням”, – сказав Мун Чже Ін.
Але для тих сімей, які вже заплатили дорогою ціною за переробки, страждання на цьому не завершуються – як і боротьба за компенсації.
Битва за компенсації
Оскільки Чхе Су Хон помер в офісі, його дружина Пак Хьон Сок була переконана, що смерть чоловіка віднесуть до категорії пов’язаних із роботою та виплатять відповідну компенсацію.
Однак незабаром вона усвідомила, що домогтися цього буде набагато складніше, ніж їй здавалося спочатку. Корейська служба з питань компенсацій та виплат працівникам (COMWEL) – державний орган – зажадала від неї однозначних доказів, що Чхе Су Хон помер через роботу.
“Це був виклик. Зазвичай він виходив з дому о 7 ранку та повертався о 10 годині вечора, але не було жодного робочого журналу, який би відображав години його роботи”, – говорить Пак Хьон Сок.
Справжньою знахідкою стала камера спостереження на одному із пропускних пунктів автомагістралі, повз який її чоловік проходив щодня – відео з неї записувалося із мітками часу. Однак і тоді вона не змогла знайти кадри фатального дня, адже по суботах її чоловік їздив до іншого офісу.
Тоді як законодавство Південної Кореї не визнає на офіційному рівні смерть від перевтоми, COMWEL розглядає як достатню підставу для виплати компенсацій летальні серцеві напади й удари у співробітників, які більше трьох місяців працювали щонайменше 60 годин на тиждень. Ці кошти можуть бути істотною допомогою для сімей, які раптово залишилися без головного годувальника.
Навіть не маючи доказів роботи свого чоловіка по суботах, Пак Хьон Сок змогла продемонструвати, що він працював понад 180 годин у тижні перед смертю. Вона увійшла до числа небагатьох щасливчиків, яким вдалося змусити COMWEL визнати випадок “каросі” – смерті через надмірну роботу.
Смертельна одержимість
Після смерті чоловіка Пак Хьон Сок щомісяця зустрічається із дюжиною інших людей у невеликому приміщенні поряд з найбільшим рибним ринком у Сеулі. Учасники зустрічі мають не надто багато спільного – за винятком того, що всі вони втратили когось із членів сім’ї – зазвичай батька або чоловіка – через перевтому.
Кан Мін Юнг заснувала цю групу після того, як її дядько, який виховував її з дитинства, помер на роботі.
“Коли він помер, я задалася питанням – чому? Чому він повинен був працювати так багато? Я вирішила вивчити тенденцію смертей від перевтоми в Японії”, – говорить вона.
Японія досліджує цей феномен з 1980-х років, намагаючись впоратися із власною фатальною культурою трудоголізму, і сьогодні є єдиною країною, де уряд законодавчо зобов’язаний вивчати і намагатися вирішити цю проблему.
У Південній Кореї офісні співробітники звикли виходити на роботу понаднормово (на фото – столиця країни Сеул) / Фото ЕРА
Повернувшись у Корею, Кан Мін Юнг почала організовувати зустрічі для тих, чиї сім’ї втратили близьких через надмірно інтенсивну роботу. Це було непросто: на першу зустріч прийшли лише три особи. Багато корейців просто не знають про такий феномен або про те, що можуть розраховувати на компенсацію відповідно до чинного трудового законодавства країни.
Сліпота незнання про небезпеку надмірної роботи поширюється і на тих, хто найбільше схильний до ризику померти через перевтому, подібно до Чхе Су Хона.
“Мабуть, він думав, що так працювати – це нормально. Він із покоління бебі-бумерів, яке звикло важко працювати і виконувати свій обов’язок “чоловіка в родині”. Він не скаржився і не робив перерв, – каже дружина Чхе Су Хона. – Корея – це суспільство, яке чекає від вас понаднормової роботи. Від вас вимагають працювати допізна. Вважають, що працювати довго – означає працювати добре і продуктивно”.
З 36 членів Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) південнокорейці працюють у середньому більше годин на тиждень, ніж будь-яка інша держава, за винятком Мексики та Коста-Рики, чиї заявки на членство в групі зараз розглядаються.
Години переробок у буквальному сенсі вбивають співробітників, хоча немає жодних свідчень про трансформацію їх у відчутні переваги [для корейської економіки]. Дані показують, що Південна Корея входить у число трьох найгірших країн ОЕСР за рівнем продуктивності праці.
Державні новації
Кім Ву Так, адвокат у сфері трудового законодавства, який відвідує організовувані Кан Мін Юнг зустрічі та допомагає сім’ям подавати заявки в COMWEL, розповідає, що культура трудоголізму – це пережиток епохи Корейської війни. Цей конфлікт, який формально ще триває, вплинув на багато аспектів життя південнокорейського суспільства.
“Оскільки (Південна) Корея мала швидко встати на ноги після Корейської війни, була створена система, яка змушує кожного працівника вкладатися максимально, – говорить Кім Ву Так. – Ця система стала культурою, звичаєм”.
Минулого року до влади прийшов президент Мун Чже Ін, який пообіцяв обмежити робочий час і поліпшити умови праці. Норма про 52-годинний робочий тиждень набрала чинності з 1 липня цього року, однак її повне застосування стартує лише з січня 2019 року і спочатку буде обмежено компаніями, де працює понад 300 співробітників.
Президент Південної Кореї Мун Чже Ін ініціював скорочення робочого тижня на державному рівні / Фото ЕРА
Однією з перших корпорацій, які підкорилися закону, стала KT – раніше Korea Telecom. Її співробітники тепер можуть бачити на своїх моніторах таймер, який відображає час завершення роботи, а керівники закликають їх розходитися по домівках, а не працювати понаднормово.
Кім Чжан Юн, який працює у відділі зв’язків із громадськістю цієї компанії, розповідає, що його керівник щовечора дзвонить у спеціальний дзвіночок і голосно оголошує: “Час йти додому, завершуйте свою роботу”.
За три місяці, які минули з моменту набрання законом чинності, Кім Чжан Юн каже, що тепер він більше спить і проводить більше часу з родиною та друзями.
Закон також приніс більш широку користь суспільству: у серпні міністерство праці оголосило, що внаслідок змін було створено приблизно 43 тис. робочих місць, оскільки корпорації тепер змушені наймати більше співробітників, а не змушувати тих, хто вже працює, працювати понаднормово.
Повільний прогрес
Однак не всі роботодавці відреагували на зміни настільки сумлінно.
Чон Хак Дон – співробітник служби поштової доставки в Ілсані, північно-західному місті-супутнику Сеула. За його словами, мало що змінилося відтоді, як норма про новий робочий тиждень набрала чинності.
“Наше керівництво каже про політику 52-годинного робочого тижня і про те, що нам потрібно починати роботу о 8-й ранку і завершувати о 6-й вечора, – розповідає він CNN. – Однак реальність така, що ми, як і раніше, працюємо навіть пізніше 8-ї вечора”.
У низці компаній вже скоротили робочий день, проте багато хто все ще змушує співробітників засиджуватися в офісах / Фото jamesb_p via Flickr
Більшість днів, за словами Чон Хак Дона, він працює приблизно 12 годин на добу, “і навіть тоді я не встигаю закінчити роботу”. Він стурбований тим, що якщо водії будуть намагатися швидше розвезти свої доставки, зросте ризик дорожньо-транспортних пригод.
Торік один із працівників поштової служби, який постраждав внаслідок ДТП, був усе ж викликаний на роботу. У підсумку він звів рахунки з життям, залишивши записку, у якій поскаржився на нелюдське ставлення.
У липні інший співробітник вчинив самоспалення прямо в офісі. За його смертю сталися два випадки, коли ймовірною причиною смерті працівників однієї і тієї ж галузі протягом двох місяців стала фатальна перевтома.
Через ці смерті члени Профспілки поштових працівників оголосили голодування на площі Кванхвамун, центральній у Сеулі. Ця акція стала частиною організованої цільової кампанії, аби натиснути на уряд і вимагати від нього покласти край шестиденному робочому тижню, а також найняти додаткових співробітників, щоб поліпшити умови праці і дати можливість співробітникам своєчасно йти додому.
“Блакитний будинок” [адміністрація президента Південної Кореї] у серпні 2017 року утворив спільну комісію за участю державної Корейської пошти, Профспілки поштових працівників та незалежних експертів для вивчення умов праці в галузі.
Згідно з висновками комісії, опублікованими в нинішньому місяці, близько 2 тис. співробітників пошти працювали по 3 тис. годин на рік кожен, що становило в середньому близько 58 годин на тиждень, а рівень стресу на робочому місці в їхньому випадку був гіршим, ніж у медсестер, пожежних або пілотів винищувачів.
За підсумками цієї доповіді Корейська пошта погодилася найняти додатково тисячі робочих наступного року, і ще 1 тис. – у 2020-му. Члени профспілки привітали такий результат та оголосили про припинення голодування.
Пак Хьон Сок все ще отримує щомісячний чек із компенсаційними виплатами за її чоловіка – бажану форму підтримки, але водночас і болісне нагадування про його смерть. Вона радіє змінам [у трудовому законодавстві], але не може не думати про те, як багато вони змінили б для її родини, якби були впроваджені раніше.
“Я впевнена, що мова не тільки про мене, а й про інші сім’ї, які пережили подібне – напевно, їх переслідує те саме відчуття провини, – говорить вона. – Якби тільки я звернула увагу на перші ознаки [погіршення здоров’я чоловіка]. Якби я тільки відреагувала більш чутливо, то нічого цього не сталося б. Мені боляче від цього відчуття провини. Я намагаюся жити далі, але тепер воно назавжди в моєму серці”.
Джерело: “Новое аремя” за матеріалами CNN
