Випадковий свідок?

Хочу поділитися з нашими читачами спогадом про випадок далекої молодості – адже правду кажуть, що розумна людина вчиться на чужих помилках.

Було це аж 1972 року. Мене, зеленого першокурсника університету, направили на час канікул працювати на будові (тоді це невідь чого називалося «відпрацьовувати»).

Працював я, звісно, підсобником, бо нічого більше не вмів.

Одного чудового ранку наш матюкливий бригадир послав мене розігріти оліфу.

Назбирав я на будові якихось трісок, розпалив невеличке багаття, як мені було наказано, поставив просто на вогонь жерстянку з оліфою та сів напочіпки над нею з палицею помішувати.

Зрештою, сталося те, що неодмінно мало статися – оліфа в жерстянці спалахнула. З переляку я тицьнув палицею в стінку жерстянки й перекинув її. Полум’я загуло й здійнялося вище, лизнувши мені обличчя. Засмерділо горілим білком  – вогонь обпалив мені чуба та брови (очі якось врятувалися завдяки величезним за тодішньою модою діоптричним окулярам – «консервам»).

Інстинктивно відсахнувшись, я добряче вдарився спиною об край бетонної плити (боліло довго та сильно).

Бригадир, який неподалік порався з бетономішалкою, в два стрибки опинився поруч і почав гарячково скакати по багаттю, затоптуючи вогонь – аж поки не задимілися йому чоботі.

Ніколи не забуду його перекошеної від люті та страху червоної пики, а його добірні матюки досі стоять у вухах. Затоптавши полум’я, він наказав мені мовчати про цей випадок, для переконливості піднісши до мого носа свого брудного й волохатого кулака розміром з добрячого кавунця…