ПОСТАНОВА
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом А. А. до державного підприємства «Л» про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок професійного захворювання, за заявою А. А. про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року,
встановила:
У жовтні 2013 року А. А. звернувся до суду з позовом до державного підприємства «Л» (далі — ДП «Л») про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок професійного захворювання. Позивач зазначав, що з 24 вересня 1984 р. до 16 травня 1996 р. працював на підприємствах ДП «Л» в особливо тяжких та шкідливих умовах праці, внаслідок чого отримав професійне захворювання. Довідкою медико-соціальної експертної комісії (далі — МСЕК) від 19 червня 1996 р. йому вперше встановлено 50 % втрати професійної працездатності та III групу інвалідності. Довідкою МСЕК від 4 березня 2008 р. йому встановлено 60 % втрати працездатності та III групу інвалідності безтерміново.
Посилаючись на те, що ушкодженням здоров’я йому завдана моральна шкода, А. А. просив на відшкодування такої стягнути з ДП «Л» 30 000 грн.
Рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 19 грудня 2013 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 24 квітня 2014 р., позов задоволено частково. Стягнуто з ДП «Л» на користь позивача 3000 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок професійного захворювання.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 р. касаційну скаргу А. А. відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.
У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції А. А. просить скасувати судове рішення касаційного суду та направити справу на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст. 440-1 ЦК Української РСР (далі — ЦК УРСР) та п. 11 Правил відшкодування власником підприємств, установ і організацій або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним із виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 492 (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) (далі — Правила), що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.
На підставі ст. 60-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, керувався тим, що для визначення розміру моральної шкоди відповідно до п. 11 Правил має застосовуватися розмір мінімальної заробітної плати, встановлений на момент виникнення спірних правовідносин.
Разом з тим, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2014 р., на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст. 440-1 ЦК УРСР та п. 11 Правил посилається у своїй заяві А. А., суд касаційної інстанції керувався тим, що чинним на час виникнення спірних правовідносин законодавством, зокрема ст. 440-1 ЦК УРСР, було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди — не менше п’яти мінімальних розмірів заробітної плати та максимального розміру відшкодування моральної шкоди, який не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати (п. 11 Правил). При цьому розмір мінімальної заробітної плати для розрахунку необхідно застосовувати той, який діє на час розгляду справи.
Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст. 440-1 ЦК УРСР та п. 11 Правил.
Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України керується таким.
Відповідно до п. 38 Правил право на отримання потерпілим виплат на відшкодування шкоди настає з дня встановлення йому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.
Судами встановлено, що з 24 вересня 1984 р. до 16 травня 1996 р. А. А. працював на підприємствах ДП «Л» в особливо тяжких та шкідливих умовах праці, внаслідок чого отримав професійне захворювання. Довідкою МСЕК від 19 червня 1996 р. йому вперше встановлено 50% втрати професійної працездатності та III групу інвалідності, що підтверджувалося під час подальших оглядів. Довідкою МСЕК від 4 березня 2008 року йому встановлено 60% втрати працездатності та III групу інвалідності безстроково.
Таким чином, право на відшкодування моральної шкоди у зв’язку з утратою 50% професійної працездатності виникло у А. А. у 1996 році.
На час виникнення спірних правовідносин відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним із виконанням ним трудових обов’язків, за рахунок роботодавця на підставі рішення суду передбачалось п. 11 Правил, відповідно до якого моральна шкода відшкодовується за заявою потерпілого про характер моральної втрати чи висновком медичних органів у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі, розмір якої визначається в кожному конкретному випадку на підставі: домовленості сторін (власника, профспілкового органу і потерпілого або уповноваженої ним особи); рішення комісії по трудових спорах; рішення суду. Розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати незалежно від інших будь-яких виплат.
Згідно зі ст. 440-1 ЦК УРСР (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше п’яти мінімальних розмірів заробітної плати.
Отже, вирішуючи спір, суди, визначаючи розмір моральної шкоди, що підлягає стягненню з відповідача, на викладене уваги не звернули та не врахували, що ст. 440-1 ЦК УРСР, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди — не менше п’яти мінімальних розмірів заробітної плати та максимального розміру відшкодування моральної шкоди, що не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати (п. 11 Правил).
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про оплату праці» мінімальна заробітна плата — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт).
Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників.
Зазначені вище вимоги закону у поєднанні зі статтями 3 і 8 Конституції України дають підстави для висновку про те, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має керуватися таким розміром мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.
Такий підхід цілком узгоджується з положенням ст. 83 ЦК УРСР про те, що позовна давність не поширюється, зокрема, на вимоги, які випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом.
Отже, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права — ст. 440-1 ЦК УРСР та п. 11 Правил, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до ст. 360-4 ЦПК України його необхідно скасувати та передати справу на новий касаційний розгляд.
Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, частинами 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву А. А. задовольнити.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 р. скасувати і направити справу на новий касаційний розгляд.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.
Джерело: Єдиний державний реєстр судових рішень України
http://www.reyestr.court.gov.ua/
Тексти судових рішень подаються з незначними редакційними правками
Коментар фахівця
Грант Бабаджанян, юрист
У судовій системі нашої держави Верховний Суд України посідає місце найвищого судового органу який здійснює правосуддя, забезпечує єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
Одним із його завдань є забезпечення однакового застосування норм матеріального права судами різних юрисдикцій, інстанцій, спеціалізацій, виконання якого регулюється Главою 3 ЦПК України.
Відповідно ст. 355 Глави 3 ЦПК України, підставами для подання заяви про перегляд судових рішень є:
— неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;
— неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права — при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом;
— невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 березня 2015 р. було скасовано ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 р. і направлено справу на новий касаційний розгляд саме у зв’язку із наявністю неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Оскільки правовідносини, що є предметом судового розгляду в цій ситуації регулювались Цивільним кодексом УССР, на який є відповідні посилання, то, на мою думку, не можна обійти увагою таке юридичне поняття, як зворотна дія закону в часі, яке регулюється ст. 58 Конституції України, яка визначає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Не зважаючи на те, що у правовідносинах, щодо яких прийнято постанову Верховного Суду України від 18 березня 2015 р., не йде мова про будь-яку адміністративну чи кримінальну відповідальність, а розглядається питання компенсації завданої моральної шкоди та визначення розміру матеріальної компенсації завданої моральної шкоди, на мій погляд можна застосовувати принципи зворотної дії закону в часі за аналогією права.
Аналогія права — це застосування до не вирішених в конкретній нормі спірних правовідносин за відсутності норми, що регулює подібні відносини, загальних засад і змісту законодавства. Загальними основами і сенсом законодавства є принципи права. Це означає, що юридична справа вирішується на основі принципів, таких як справедливість, гуманізм, юридична рівність, відповідальність «за провину» та інших, переважно закріплених у відповідних статтях Конституції або в загальних положеннях законодавчих актів. При застосуванні аналогії права принципи виконують безпосередньо функцію регулювання і виступають єдиною нормативно-правовою підставою правозастосовного рішення.
Оскільки в законодавстві України відсутня норма щодо зворотної дії закону в часі у випадках, коли новий закон визначає більш сприятливі умови для отримання компенсації моральної шкоди та її розміру, слід визначити таку обставину аналогічною обставині, що, скажімо в кримінальному праві пом’якшує покарання.
У правовій позиції Верховного Суду України зазначено, що згідно зі ст. 440-1 ЦК Української РСР, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди — не менше п’яти мінімальних розмірів заробітної плати та максимального розміру відшкодування моральної шкоди, що не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати (п. 11 Правил відшкодування власником підприємств, установ і організацій або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним із виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою КМУ від 23 червня 1993 р. № 492 (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин). Тобто, якщо при визначені розміру моральної шкоди керуватись зазначеними вище нормами і не застосовувати зворотну дію закону в часі, то розмір компенсації буде значно меншим ніж у випадку, якщо керуватись нормами законодавства, що діють на момент розгляду справи судом.
Тобто, Верховний Суд України, ухвалюючи Постанову, на мій погляд, врахував загальновизнані юридичні принципи зворотної дії закону в часі, які ґрунтуються не тільки на тому, що має бути пом’якшено покарання або відповідальність, а і, зокрема, створення більш сприятливих для громадянина умов новим законодавством, ніж тим, яке діяло на момент виникнення правовідносин.
Отже, Верховний Суд України прийняв справедливе й обґрунтоване рішення, дотримуючись вимог Цивільного процесуального законодавства, враховуючи загальновизнані норми і принципи права та справедливості.
Стаття надана журналом “Охорона праці і пожежна безпека”
