Думка експерта: Сумнівна економія на безпеці та здоров’ї

За перше півріччя 2017-го на державних вугледобувних підприємствах України трапилося 237 нещасних випадків на виробництві, з них 11 – зі смертельними наслідками. У порівнянні з відповідним періодом 2016 року загальний травматизм зменшився на 6 випадків, а смертельний навпаки збільшився на 2 випадки. Зріс і коефіцієнт частоти загального виробничого травматизму на 1000 працюючих. Він цього року складає 5,03 проти минулорічних 4,9. 

Найнебезпечнішою професією у вугледобувній промисловості, як і раніше, залишається гірничий робітник очисного вибою (ГРОВ). 56 його представників, або 27% від загальної кількості, постраждали на виробництві у першому півріччі. Серед тих, хто отримав травми на роботі, також 39 осіб (16%) – прохідники, 31 (13%) – електрослюсарю, 5 (2%) – машиністи електровоза і 15 (6%) – гірничі майстри.   

Найбільш поширеним фактором, що призводив до травм, став обвал. На нього припадає 68 нещасних випадків, або третина від їх загальної кількості. 37 травмувань (16%) спричинено падінням, 28 (12%) – вибухом газу та пилу, 7 (3%) – падінням із висоти, по 6 (2,5%) – на транспорті, машинах та механізмах, решта – з інших виробничих обставин. 

НПГУ непокоїть те, що на державних вугільних підприємствах зараз критична ситуація із забезпеченням гірників засобами індивідуального захисту. У першому півріччі на вугледобувних підприємствах із працівників, шо спускалися у вибій, лише 6% мали ізолюючі рятівники, 11% – головні акумуляторні світильники; 16% – протипилові респіратори, 43%  – фільтри до них. Лише 14% гірників державних шахт були забезпечені спецодягом і 25% – чобітьми.

Порушення вимог чинного законодавства та порядку спрямування коштів на заходи із охорони праці, забезпечення шахтарів засобами колективного і найнеобхіднішими індивідуального захисту, що передбачено Галузевою угодою, носять стійкий, тривалий характер. Нагадаємо, що обсяг коштів на ці потреби має складати не менш 1% від фонду оплати праці та 1% із 3% – від реалізації вугільної продукції. І до речі, ці кошти мають виключно спрямовуватися на придбання найнеобхідніших засобів індивідуального захисту – спецодягу та взуття, рукавиць і фільтрів до протипилових респіраторів. Проте на переважній більшості державних підприємств на це фактично витрачається менше одного відсотка передбачених коштів. А конкретно на спецодяг і взуття та інші індивідуальні засоби захисту відсоток коштів коливається у діапазоні 0,06%-0,63%.

Станом на 1липня цього року рівень забезпечення саморятівниками на державних підприємствах складає: “Шахтоуправління Південнодонбаське №1” – 33,8%, “Волиньвугілля” – 40,3%, “Мирноградвугілля” – 44%, “Селидіввугілля” – 45,9%, “Шахта “імені М.С. Сургая” – 52,6%, “Львіввугілля” – 54,4%, “Шахта “Надія” – 56,8%, “ВК “Краснолиманська” – 59,9%, “Первомайськвугілля” – 62,2%, “Торецьквугілля” – 67,7%.

Зважаючи на практику та стан фінансування охорони праці останніми роками й особливо виділення, а вірніше майже не виділення, коштів на ці потреби, а також нормативне забезпечення шахтарів засобами індивідуального захисту загрозливим є запропонований авторами нинішнього, запропонованого до другого читання і ухвалення в цілому, проекту Трудового кодексу принцип  перетворення обов’язку роботодавця забезпечувати працівників засобами індивідуального захисту, мийними та знешкоджувальними засобами у право працівника зробити це самотужки. Бо як інакше розуміти статтю 282 проекту ТКУ, 4-а частина якої передбачає: «у разі невиконання роботодавцем обов’язку щодо своєчасного забезпечення працівника спеціальним одягом, спеціальним взуттям, іншими засобами індивідуального захисту, мийними та знешкоджувальними засобами працівник має право придбати їх за власні кошти, а роботодавець зобов’язаний відшкодувати працівнику вартість придбаних засобів». Адже таким чином пропонується ревізувати засадничий принцип державної політики у сфері охорони праці, згідно з яким повну відповідальність за створення безпечних і нешкідливих умов праці несе роботодавець. На державних підприємствах – це сама держава через уповноважену нею особу. І дарма, що далі йдеться, що роботодавець зобов’язаний відшкодувати працівникові вартість придбаних засобів, на практиці зробити це буде дуже непросто, бо занадто різні у керівника й підлеглого можливості. Фактично працівникам реально пропонується за власні кошти купувати засоби захисту при гіпотетичній можливості колись отримати за це відшкодування. Такого допустити не можна, бо тоді навіть мріяти про зниження рівня виробничого травматизму не доведеться.

Джерело: npgu.org